МОРТИРА
(XVIIст.)
Гіпотетична реконструкція мортири XVII ст., відтворена за уламком мортири знайденим в землі однієї з найстаріших вулиць міста, нині це вул. Н.С.Говорун. Оригінал знайденого уламку знаходиться в Історичному музеї Полонської міської ради ОТГ.
Автори: Наталія та Роман Северін.
Меценат: Віктор Яськов.
Історична довідка
Дивовижну знахідку відкрило підземелля 2019-го року полончанам. Прокладаючи водогін, робітники знайшли великий шмат металу певної форми. Не довго думаючи, вони віднесли його на пункт прийому металу і отримали натомість по кілька сотень гривень. На той час в місті працювали археологи, яких зацікавила знахідка. За описом вона була схожа на частину гармати. Її одразу ж було викуплено і проведено обстеження, яке довело, що уламок є мортирою XVIIст.
Уламок мортири чавунної 3-пудової
Довжина уламку – 555 мм
Діаметр каналу ствола – 320 мм
Діаметр порохової камери – 110 мм
Довжина порохової камери – 230 мм
Гіпотетична довжина реконструйованого ствола – біля 960 мм
На схемі (вигляд зверху) мортира реконструйована
(гіпотетично на основі мортир із замку Вісніч).
Археологи та краєзнавці мають кілька версій що до походження цієї гармати. Перша полягає в тому, що ця мортира лишилася в землі з часу триденної облоги полонської фортеці козацькими військами під проводом ближнього радника і помічника Богдана Хмельницького — Максима Кривоноса. По тому як замок таки взяли штурмом, у ворога було відбито близько шести десятків гармат.
Друга — що це частина гармати, яка в свій час з невідомих досі причин та обставин розірвалася на вежі кривої брами і розлетілася в різні боки, в тому числі і в рів, який протікав там, де відкрилася нам ця дивовижна знахідка.
А може то та сама гармата сирота з якої виніс фортечні ворота сам Богдан Хмельницький?
Докази правдивості історії про Богдана Хмельницького та гармату-сироту можна віднайти в усній народній творчості та серед авторських творів письменників.
"ДУМА О ЖИДОВСКИХ ОТКУПАХ И О ВОЙНЕ ИЗ-ЗА НИХ"
Отоді-то всі Жиди-рандари догадливи бували,
Усі до города Полонного повтекали.
Тоді-то Хмелницький на славну Украіну прибував,
Не одного Жида-рандара не заставав.
Тоді-то Хмелницький не пишний бував,
До города Полонного прибував,
Од своїх рук листи писав, У город Полонного подава, а в листах прописував:
„Эй Полонянни, Полонянська громада!
Колиб ви добре дбали,
Жидів-рандарів мині до рук подали.”
Тоді-то Полоняне ему одписали:
„Пане гетьмане Хмелницький!
Хоть будем один одному лягати,
А не можем тобі Жидів-рандарів до рук подати.”
Отоді-то Хмелницький у другий раз листи писав,
У город Полонного подавав:
„Эй Полоняне, Полонянська громада!
Нехороша ваша рада.
Есть у мене одна пушка Сирота
Одчиняйте ваши залізни шіроки ворота.”
Тоді-то яку святий день божественний четверток
Хмелницький до сходу сонця уставав,
Під город Полоное ближей прибував.
Пушку Сироту упереду постановляв,
У город Полоного гостинця подавав.
Тоді-то Жиди-рандари
Горким голосом заволали:
„Эй Полоняне, Полонянська громада!
Колиб ви добре дбали,
Од Польщи ворота одбивали,
Да нас за Вислу річку хоч у одних сорочках пускали!
То б ми за річкою Вислою пробували,
Да собі дітей дожидали,
Да їх добрими ділами наущали,
Щоб на козацьку Украіну и кривим оком не поглядали.”
Отоді-то козакам у городі Полонне дана воля на три часа с
половиною:
„Пийте-гуляйте,
Коло Жидів-рандарів собі здобу хорошу майте.
Тоді-то козаки у городі Полонне пили-гуляли,
Здобу собі коло Жидів-рандарів мали;
Обратно на славну Украіну прибували,
Очертом сідали,
Сребро й злато на три часті паювали:
Первую часть на Покрову Січову да на Спаса Межигорського оддали,
Другу часть на меду да на оковитій горілці пропивали:
Третя часть междо собою, козаками, певали.
Тогді-то не один козак за пана гетьмана Хмелницького Бога просив,
Що не один Жидівський жупан зносив.”
Пантелеймон Куліш
Січові гості Чуприна і Чортоус.
(Споминки старого діда.)
(1862)
… Родився я на Подоллі,- то моя рідна Вкраїна, а се вже мені на старість чужа сторона рідною стала,- шибнула доля, куди схотіла. Родився ж я в державах князя Любомирського, коли чули, під Полонним. Старосвітське місто, добродію. Добували колись його козаки і злили всякий ступінь землі кров’ю жидівською,- он яке місто Полонне! Ну, родившись у підданстві, мусив тим робом і ходити. Взяли мене ще хлопцем малим до замку, до панів, звичили мене до коней, до козацького обороту, а далі і в надвірні козаки записали, бо зросту був я хорошого, таких у надвірні корогви й підбирали. Величавсь я козацькою зброєю перед хліборобами, і думки не було в мене, против кого вона наготовлена …
… я – собі на лихо – служив у надвірних, помагав панам панувати. Отож раз стояли ми цілою корогвою в Попонному замку; князя Любомирського замок був. Жили тоді пани Любомирські, як королі, дарма що Хмельницький їх був трохи пополохав і ворота к чортовій матері виніс, як торохнув із гармати-сироти. Отож ми там і вартуємо не знать чого, а більш для панської пихи. Аж ось одного дня, тільки що взялись за ложки, летить гінець…».
«Січові гості» за жанром є оповіддю. Така собі розповідь-спогад старого козака про своє життя в контексті історичних подій. Ця розповідь має підґрунтя в реальному житті. Вперше Пантелеймон Куліш почув подібні спогади від поляка, що брав участь у походах проти гайдамаків. Цікавим моментом є той факт, що Куліш зобразив гайдамаків у позитивному руслі, окреслюючи їхню роль, як борців проти пригнічення народу шляхтичами, тоді як в польському варіанті вони виступали в якості розбійників.
Всього не перекажеш і не переслухаєш! Відомо лише одне, хто ступав на Полонські землі ногою, того не полишала згадка про величний у своїй історії край, а хто народжувався на цій землі, той ні дня, ні хвилини не шкодував про те і славив свою малу Батьківщину словом та ділом, а той, хто чув коли про Полонщину, той хотів щоб то не було потрапити сюди та торкнутися землі козацької слави.